Восьмикласники згадали героїв Холодного Яру

«І повіє огонь новий з Холодного Яру» - писав Тарас Шевченко у своєму однойменному вірші за 74 роки до того, як цей вогонь там запалав. Не дарма Кобзаря називають пророком, тоді він згадував події Коліївщини, і передрік, що Холодний Яр, який він відвідував 1845 року ще зіграє велику роль в історії.

14 січня 1885 року народився Петро Чучупак (за іншими джерелами – Чучупака), начальник штабу та отаман Холодного Яру, старший брат головного отамана Холодноярської Республіки Василя Чучупака.

Родина Чучупак мала п`ятеро синів – Петра, Ореста, Василя, Олексу та Дем`яна, троє з них – Василь, Петро та Олекса стали повстанськими отаманами. Їхні батьки - Степан та Оксана Чучупаки були неписьменними, але все ж дітей прилучили до науки. Старший із братів Петро закінчив чотирирічну церковно-приходську школу, потім Головківську двокласну учительську школу, після закінчення якої вчителював у селі Вербівці. Тут організував хор, драматичний гурток. Навчання продовжив у Київській консерваторії, яку успішно закінчив, набувши фаху вчителя співів. Працював наглядачем 3-го Київського двокласного училища та Київського міського училища № 11. Був особисто знайомий з Миколою Лисенком. Збереглася навіть вітальна листівка славетного композитора до молодого вчителя. Петро допоміг своїм братам Василю та Олексі здобути освіту. Василь Чучупак вчителював у селі Тимошівці, а Олекса - в селі Рацевому на Чигиринщині.

Коли розпочалася Перша світова війна, братів Чучупаків мобілізували. Орест загинув 1915 року під Краковом. Більшовицький переворот дав можливість повернутися братам із царської армії додому. Петро і Василь повернулися прапорщиками, а Олекса – рядовим.

У 1917-1918 році Мотронинський монастир став осередком повстанського руху проти німецьких та російських «білих» і «червоних» загарбників. Тому, згодом там створили загін самооборони у складі 22 осіб під керівництвом Олекси Чучупака. Цей знаменитий монастир за легендами був заснований ще за часів Ярослава Мудрого, а згадуватися документально починає з 16 століття.

Акварельний малюнок Тараса Шевченка, 1845 рік.

Основною задачею загону був захист монастиря від дезертирів з фронтів Першої світової війни. Також монастир відігравав роль майбутнього штабу полку, військової бази, та навіть шпиталя – місцеві черниці займалися лікуванням поранених і хворих. В його підземеллях ховали зокрема зброю. Дзвін Мотронинського монастиря завжди попереджав про небезпеку умовними сигналами, а навколишні церкви, почувши засторогу, підтримували своїми дзвонами, і все населення на площі у кілька сотень квадратних кілометрів було проінформоване. Холодноярське село ділилося на дієву і резервну сотні, які збиралися на дзвін Мотронинського монастиря: два удари підряд - на збірку викликалася дієва сотня, три удари - обидві сотні. Тричі поспіль Мотронинський дзвін сколихнув округу на початку літа 1919-го, закликаючи підтримати повстання отамана Григор`єва.

Ще пізніше, навесні 1919 року цей загін перетворили у полк, командиром якого обрали Василя Чучупака, який до цього був прапорщиком, а начальником штабу став Петро Чучупак. Полк поповнювався увесь час, під час білогвардійської окупації налічував 2000 осіб. Василь Чучупак користувався надзвичайним авторитетом серед навколишнього населення, яке майже все було озброєне і добре організоване. Неабияким авторитетом користувався і старший брат Петро.

На фото – Василь Чучупак

В результаті утворилася Холодноярська Республіка, яка охоплювала понад 25 навколишніх сіл та мала десь 15-тисячну повстанську армію. Столицю мала у селі Мельники, а в центрі були лісові урочища Холодний Яр та Чорний ліс, головні укриття повстанців. Розташовувалася в межах сучасної черкаської та кіровоградської областей. Керував діями холодноярців повстанський штаб та отаман. Серед повстанців були вояки з Кубані, Київщини і Галичини. Густі ліси Холодного Яру притягували до себе всіх, хто гостро відчував несправедливість, неприпустимість підневільного стану українців. У Холодному Яру зароджувалась козаччина, гайдамаччина, Коліївщина. Холодний Яр дбайливо оберігав українців, холодноярська земля ховала повстанців у своєму лоні - в печерах, схронах, катакомбах. «У назві «Холодний Яр» є якась містична таємниця, магічна сила. У великому дзвоні Мотринського монастиря - заклик до повстання «за святую правду-волю»» – писав Юрій Горліс-Горський у своєму історичному романі «Холодний Яр».

«Брати селяни і козаки!» - 4 червня 1919 року звернувся Василь Чучупак до земляків. – «Настав час всім кращим синам України, синам волі, синам вільного трудового життя взятися за зброю. Не на грабунки, не на вбивства мирного населення лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби, до самої рішучої боротьби з насильством, неправдою, з якими прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашим трудом. Вже всі побачили, хто такі комуністи. Це людарі, дармоїди, ледацюги, грабіжники, душогуби-розбійники. Отже, брати-козаки, селяни, робітники, – всі до єднання, до зброї, до тісної організації. Хай же справдяться слова нашого незабутнього борця за волю, мученика і пророка Тараса Григоровича Шевченка, який сказав, «що ще дихне огнем пекучим всім ворогам Холодний Яр».

Збереглося цікаве свідчення безпосереднього учасника повстання весни - літа 1919 року Сергія Полікши. «Такого приємного і турботливого відношення населення, як в районі Холодного Яру, я ні до того часу, ні опісля не зустрічав» – зазначав він у «Літописі Червоної Калини» в 1933 році – «На Зелені свята школу в селі Головківці, в якій я стояв з кулеметниками, буквально заатакували жінки та дівчата, які понаносили і печеного, і вареного, найкращого, що було в них самих. Козаків, частуючи, три дні перетягали з хати до хати». Повстання літа 1919 року було грандіозним за своїм масштабом - комуна тріщала, горіла і тікала з нашої землі. Але на звільнену від комуни Україну насувалася Добровольча армія генерала Денікіна. Полк гайдамаків Холодного Яру під командуванням Василя Чучупака успішно воював і проти білогвардійців, зокрема на початку січня 1920 року брав участь у їх вигнанні з Черкас.

Також, цінним є визнання більшовицького історика Кіна, який зазначав, що в районі Холодного Яру, де оперував отаман Чучупак, жодної денікінської влади не було. Чи не найкращою оцінкою діяльності Василя Чучупака та військової організації, яку він створив, була його характеристика, зроблена білогвардійськими розвідниками восени 1919-го: «Чучупак - ідейний самостійник, спирається на сільську інтелігенцію і селянство; суворо переслідує в себе грабунки і намагається створити дисципліновану армію».

Найбільше піднесення повстанського руху Холодного Яру сталося саме за головного отамана Василя Чучупака. На період його керування припав й Перший зимовий похід армії УНР, під час якого холодноярці активно підтримували частини регулярної української армії, зокрема лікували поранених і хворих, допомагали з логістикою та боєприпасами.

Повстанці також називали себе козаками або гайдамаками, шануючи історичні традиції, а іноді їх навіть називали «чучупаківцями».

До речі, серед холодноярців набуло популярності вітання «Слава Україні!», яке тоді було ще не дуже розповсюджене у суспільстві. Юрій Горліс-Горський у своєму романі так описує зустріч з повстанцями села Мельники :

«У всіх рушниці, у декого шаблі і револьвери, у одного шабля старовинна, оправлена в срібло, під`їжджаю до них:

-Добридень, хлопці!

-Слава Україні! – відповідають декілька голосів.

Це мене трохи змішало. Я не знав, що у холодноярців заведено замість «Здоров» - вітатися «Слава Україні», а відповідається – «Україні Слава».».

Також, у романі «Холодний Яр» можна прочитати про добру обізнаність селян з історичним минулим України та тодішньою політичною ситуацією: «Увечері приходять селяни. Точаться розмови про минуле та майбутнє. Мене дивує їхня обізнаність з історичним минулим України, національна свідомість. Розмовляють про Центральну Раду, «яка ловила гав», про Скоропадського, «який спаскудив звання гетьмана», і про Коцура, «який зганьбив стару гетьманську столицю Чигирин». Мешканців Суботова - резиденції Свирида Коцура та навколишніх сіл холодноярці-мельниківці й досі іноді називають «коцуряками».».

Найголовнішою особливістю холодноярського руху, на відміну від інших повстанських республік було визнання УНР, боротьба велася не тільки за права селянства, а й за соборну українську державу. Тому, повстанці Холодного Яру ніколи не проголошували себе якимось окремим державним утворенням, а часто вживаний термін «Холодноярська Республіка» іменує лише окрему повстанську організацію.

Також, важливим чинником успішності й тривалості холодноярського повстання було віддалення від залізниць, бо переважно саме ними більшовики та білогвардійці підвозили боєприпаси, і обстрілювали села. А від Мельників до найближчої залізниці було цілих 30 кілометрів.

Проблемою будь-яких повстанців завжди було вкрай погане забезпечення зброєю та боєприпасами, і відсутність тилу, але в цьому випадку певний тил все ж було організовано. Ще, холодноярцям бракувало рівня підготовки. Звичайно, серед них були і ветерани Першої світової війни, як ось Василь Чучупак, і ветерани визвольних змагань, але більшість була з молоді, і їм було м`яко кажучи дуже важко протистояти регулярним частинам ворожої армії.

Звісно ж, червона та біла пропаганди применшували масштаби повстань, змальовували холодноярців малоосвідченими бандитами, які втікають після перших пострілів, а вже після падіння Холодного Яру – його історія замовчувалася. Подібна недооцінка часто оберталася боком, ось наприклад, що згадував повстанець Михайло Дорошенко : «При допитах більшовики розповідали, що командири інформували їх, немов би «хахли» воювати не вміють, що вони, мовляв, боягузи, що від одного пострілу розбігаються, хто куди встигне. У них замість зброї – вили, коси, а то й затесані кілки. А тепер ми переконались, що нам «навралі, сволочі», - розчаровано бідкалися тимчасові полонені.».

Фінський плакат часів радянсько-фінської війни.

Своїх ворогів холодноярці не щадили, дуже популярним на цю тему є вислів з романа Юрія Горліса-Горського - «Ні для Холодного Яру, ні в Холодному Яру полону немає. Як маєш попасти в чужі руки, залиш останню кулю для себе.».

У простих селянських серцях інстинкт до боротьби був природнім, а ненависть до окупантів і бажання знищити їх - щирим і чистим почуттям. У холодноярців не виникало бажання поступитись природнім правом бути господарем на своїй землі, вони не могли не відповісти, коли принижували рідних, коли чоботом завойовника топтали найважливіше - нашу українську землю, пропахлу хлібом, залізом і кров`ю.

Також, велася активна розвідувальна та підпільна боротьба. «Агенти» з холодноярців працювали в міліції та «надзвичайках» нової влади. Такий метод боротьби допомагав повстанцям завжди бути на крок попереду. Але не обходилося і без трагедій: одного разу більшовики, закатувавши групу народних захисників, настромили їхні голови на палі і встановили біля дороги. Утім це не зламало українців - голови побратимів зняли, а на те місце настромили голови червоноармійців.

Кадр з фільму «Чорний Ворон».

«Авторитет Холодного Яру був дуже великий» - зазначав історик-чекіст Борис Козельський, - «його визнавало навіть багато отаманів, які йому не підлягали. Через свою географічну місцевість та своєрідну романтику, зіткану з пережитків середньовіччя, Холодний Яр становив для радянської влади неприступну фортецю».

Боролися чекісти з повстанцями або методом застосування до сіл, що підтримували «бандитські зграї» «найсуворіших революційних методів», тобто терору, репресій проти мирного населення, або методом «амністій», які обіцяли всім повстанцям, котрі здадуться добровільно. Так, наприклад, більшовики вчинили 4 серпня в селі Жаботин, на цю псевдо-амністію піддалися понад 25 отаманів та 76 осіб охорони. Після цього «амністовані» звернулися з листом до інших отаманів із закликом припинення боротьби, та переходу на бік радянської влади.

Представники ж цієї радянської влади з самого початку планували ліквідацію «амністованих» отаманів, але не наважувались це зробити аж до листопада, коли вже заходились ліквідовувати не лише отаманів, а й увесь повстанський, «підозрілий» і прихильний елемент у районі Холодного Яру. Дуже скоро, репресії проти населення стали основним засобом боротьби з повстанством. Родини повстанців і «куркульських елементів», що допомагали повстанцям, виселяли. У них конфісковували майно, інвентар і запаси продовольства. Всіх працездатних направляли у трудові частини, непрацездатних розміщували у містах і селищах.

7 березня командування південно-західного фронту видало розроблений особисто Сталіним наказ, який передбачував наступ червоноармійських з`єднань на Дієву армію УНР, загони Чучупака й Коцура.

У квітні 1920 року на хуторі Кресельці відбувся з`їзд керівництва Холодного Яру з метою визначити дату повстання проти радянської влади. Серед присутніх був шпигун, який сповістив своїх про вдалу нагоду знищити верхівку повстанців. Червоний ескадрон атакував, і в сутичці Головний отаман Василь Чучупак, розуміючи, що врятуватися не вийде і щоб уникнути полону, пустив собі кулю у скроню. Останніми його словами були: «Готуй нових борців, Холодний Яре!». Через кілька днів більшовики розстріляли у Черкаській або Смілянській ЧК захопленого начальника штабу - Петра Чучупака.

На фото - червоний ескадрон. Хутір Кресельці, 12 квітня 1920 року. За 20 метрів загинув Василь Чучупак.

Поховали Василя Чучупака на цвинтарі, на самій горі. «Ховали ввечері без стрілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна юрба і в тій мовчанці відчувалася велична, грізна обітниця помсти», - згадував Юрій Горліс-Горський у своєму романі «Холодний Яр». Завдяки цьому романові слава про братів Чучупаків докотилася через поле забуття - аж до наших днів. 28 жовтня 1996 року на місці останнього бою Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака було поставлено меморіальний знак.

Холодноярська Республіка проіснувала до 1922 року, коли більшовики обманом заманили холодноярських отаманів у засідку. Проте, навіть у полоні, в стінах Лук`янівської в`язниці Києва, ватажки повстанців перебили охорону, захопили зброю і спробували звільнитись. Майже чотири години посеред Києва точився нерівний бій, під час якого майже всі вони загинули смертю героїв, а хто не загинув під час повстання, був розстріляний катами ГПУ.

Сам факт існування республіки спростовує міф про позитивне сприйняття населенням України встановлення на її території радянської влади, яка відтоді усвідомила силу повстанців і так сильно боялася українського опору, що в Чигиринському підрозділі КДБ був уповноважений з питань Холодного Яру аж до 60-х років.

Пам`ять і легенди про холодноярських повстанців досі живуть, а на даний момент вони стали ще більш популярними та актуальними.

Зараз почесне найменування «Холодний Яр» носить 93-тя бригада ЗСУ.

Джерела:

https://www.istpravda.com.ua/columns/515f5265e69dd/ http://korslib.net.ua/archives/14712 http://na-skryzhalyah.blogspot.com/2017/02/blog-post_27.html https://www.dsnews.ua/ukr/nasha_revolyutsiya_1917/-nevblaganniy-vorog-yak-povstala-respublika-holodnogo-19022020200000 https://m.facebook.com/partyrightsector/photos/100-%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%96%D0%B2-%D0%B2%D1%96%D0%B4-%D0%BF%D0%BE%D1%87%D0%B0%D1%82%D0%BA%D1%83-%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%B2%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE-%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%BE%D1%80%D1%835-%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%81%D0%BD%D1%8F-1918-%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83-%D0%B2%D0%B8%D0%B9%D1%88%D0%BE%D0%B2-%D0%B4%D0%BE%D0%BA%D1%83%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82-%D1%8F%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D0%BB/1838370389616028/